* * *

У вас дуже нерозвинена дитина… І ні до чого нездатна… - Наталя Петрівна висловлювала Зоряні всі свої претензії стосовно розвитку Ромки з таким виглядом, що їй хотілося провалитися скрізь землю. А Ромчик стояв поруч і усміхався. Усміхався світло і радісно. Він був радий тому, що Зоряна прийшла за ним сьогодні раніше.

- Одягайся, - попросила вона.

- Ага, - кивнув син і взув черевики не на ту ногу.

- Ну, ось. Треба ще щось говорити, - Наталя Петрівна знизала головою і пішла в групу.

- Ром.., - Зоряна кивнула на черевики.

Він розсміявся і взув їх правильно.

- А по-іншому було веселіше, - зітхнув Ромка. - Носами в різні боки. Я був наче Чарлі Чаплін.

- Ти чому відмовився робити аплікацію разом з усіма? Наталя Петрівна каже, що ти просидів все заняття над чистим аркушем.

- Ножиці виявились тупими і вирізав я якось погано. А аркуш був такий чистий, гарний. Мені шкода було його псувати. Мамо, хочеш вдома разом подивимося, який гарний білий аркуш?

Зорян зітхнула. Пологи були важкими.

- У нього ураження мозку, - казали їй лікарі. - Він може ніколи не заговорити і взагалі залишитися рослиною.

Вона плакала і від безвиході читала синові вірші Шевченка та Шекспіра, перемішуючи їх з дитячими чотирьох стрічними віршами Маршака і Барто, включала на телефоні Шуберта та Вівальді.

У сім місяців він ще погано тримав голову, а в одинадцять раптом пішов. У три роки сам читав дитячі книжки з великими літерами.

У пісочниці Ромка відходив убік від інших дітей. Безцільно копав пісок, тоді як інші малюки ліпили бабки.

- Ти покажи йому, як треба, - навчали Зоряну доброзичливі мами та бабусі.

Ромчик слухняно перевертав формочки, але одразу ж відкладав їх вбік.

- На якій глибині повинен бути підземний хід, щоб дорога над ним не провалилася? - питав він Зоряну, зариваючись у мокрий пісок маленькою ручкою. Зорянка не знала.

- Віддай його в садок, - казали всі. - Йому треба соціалізуватися.

Соціалізуватися у Роми виходило погано. Коли діти метушилися по ігровій, він стояв біля вікна.

- Романе, йди пограй з дітками, - лагідно казала йому няня.

- Там дощик ходить по калюжах, - відповідав він їй, показуючи пальчиком на круги від крапель. Це його сліди. У дощика багато ніжок, більше навіть, ніж у сороконіжки.

- Скрипаль, чому у твого кота очі нижче, ніж ніс? - вимогливо запитувала Наталя Петрівна, показуючи йому зразок роботи.

- У нього поганий настрій, - пояснював Ромка. - Йому сумно, і в душі все перевернуто.

- Ваш син не здатен виконувати елементарні дії, які в його віці всі діти виконують легко. Він навіть ложку тримати толком не вміє! Годувати його чи як?

- Ром, - дивлячись, як вправно син обіймається з ножем і виделкою, дивувалася Зоряна, - у садку кажуть, що ти не вмієш тримати ложку.

- Я подумав, - син опустив очі, - якщо всі вирішать, що я не вмію, то не доведеться їсти цей мерзенний суп. Мамо, він був такий несмачний, якби ти тільки могла уявити!
 

* * *

- Дядьку, ви неправильно зіграли. - Ромка підбіг до чоловіка, який грав на скрипці у парку. Зоряна не встигла втримати сина.

- Неправильно? - музикант опустив інструмент. - Можеш пояснити, чому?

- Там далі музика біжить вгору по сходинках, - хлопчик витягнув руку вгору. - А у вас вона наче спочатку прямо, потім трохи вгору, а потім стрибає вниз. Це неправильно!

- А ти взагалі знаєш цю мелодію?

- Знаю. Мама мені вмикала.

- А що таке імпровізація знаєш?

- Ні.

- Це коли в щось добре знайоме, людина вносить своє, змінює звичне. Розумієш?

- Розумію, - кивнув Рома. - Ви зробили імпровізацію.

Незнайоме слово він вимовив з трудом і сам розсміявся над своєю незграбністю. Посміхнувся і чоловік.

- Мамо, можна я пограю? - Хлопчик показав на купу жовтого та помаранчевого осіннього листя.

- Пограй, - погодилася Зоряна. І звернулася до музиканта. - Ви пробачте його. Зазвичай він так себе не поводить.

- За що мені пробачати вашого хлопчика? - Здивувався той. - Він займається музикою? В музичній школі? Або з викладачем?

- Та ні, - заколихала головою Зоряна. - Ми ніколи про це не думали. Та й малий він ще.

- У хлопчика абсолютний слух. Це треба розвивати якомога раніше. Він може досягти багато чого. В Японії, наприклад, зараз практикують навчання з двох років, уявляєте! Так що до п'яти років дитина вже здатна зіграти на скрипці власну імпровізацію.

- Не знаю, - Зоряна знизала плечима. - Може пізніше. Поки у нас якось не складається з дитячими колективами.

- Можна займатися індивідуально. Хочете, я візьмуся?

- Ви вчитель?

- Не зовсім. Колись грав в оркестрі, потім трохи викладав. Сольна кар'єра не склалася. Сюди виходжу грати так, для власного задоволення. Я, правда, ніколи не працював з такими маленькими, але з вашим сином займався б з радістю. Він дуже незвичайний хлопчик.

- Так, незвичайний. У садочку мене все час сварять через цю незвичайність… - Зоряна замовкла. - Вибачте, вирвалося.

- Нічого. У нас не люблять тих, хто відрізняється від інших. Такі люди всіх дратують. Так що щодо занять? Спробуємо?

- Це, напевно, дорого?

- Вам мої заняття нічого не будуть коштувати. Хіба що доведеться витрачати свій час. Як звати вашого синочка?

- Роман.

- Роман ще маленький. І краще, якщо Ви під час наших занять будете поруч.

- Ромчику, ти хочеш займатися музикою? - Зоряна покликала сина. - Грати, як дядько?

- Хочу, - син радісно кивнув.

- Ром, будеш приходити з мамою до мене на урок?

- На справжній урок? - здивувався хлопчик.

- На найсправжнісінький.

- Буду.

- Тоді запам'ятай: мене звати Михайло Іванович. Нам знадобиться нотний зошит і звичайний олівець. Будемо водночас вчити ноти.

- А скрипка? - зненацька спитала Зоряна.

- Не хвилюйтеся, я підберу Ромі інструмент. Така можливість у мене є. Там потрібен певний розмір.

Ромка тим часом крутив у руках кленовий лист, потертий і трохи закручений.

- Я візьму його з собою, - оголосив він.

- Ром, але він зовсім не гарний, - Зоряна показала на купу листя, з якими нещодавно грав син. - Дивись, яке яскраве листя там є. Можна цілий букет зібрати. А ти цей обрав. Чому?

- Мені його шкода, - тихо відповів хлопчик. - Він, як старенький дідусь, дивись, схилився. А ще він дуже добрий.

Ромка перевернув лист і Зоряна побачила під сухим закрученим краєм сплячу божу корівку.

- Він її укрив, бачиш? Щоб дощ не змочив.

Михайло Іванович задумливо подивився на хлопчика і лагідно погладив його по голові.

- Лають, кажеш, за незвичайність? Дурні люди. Не бачать під носом таке диво. Куди котиться світ?..
 

* * *

Зоряна з Ромкою почали ходити на заняття. Спочатку їй здавалося, що у сина зовсім нічого не виходить, але Михайло Іванович, навпаки, був задоволений і завжди хвалив хлопчика. Поступово, Зоряна почала чути у какофонії скрипкових звуків цілком впізнавані мелодії. Іноді Рома грав щось, чого вона раніше не чула.

- Що це? - запитувала вона.

- Ваш син намагається скласти музику, - задоволено повідомляв Михайло Іванович. - І, знаєте, у нього непогано виходить.

У садочку ж усе залишалося по-старому. Приходячи за сином, Зоряна вислуховувала чергові зауваження і поради звернутися до хорошого психолога.

- У нього жахливо розвинена дрібна моторика, - Зоряна дивилася на листочок з нерівним рядом паличок. - А це? Всі діти ліпили їжачка. Що ліпив Рома, незрозуміло.

"Чому ж незрозуміло?" - думала вона. - "Просто замість кількох товстих голок, як на зразку, Ромчик наліпив багато тонких".

- Мамо, - ніби підтверджуючи її думки, пояснив Рома - у дорослого їжака близько шести тисяч голок. А ще вони тонкі. Я так і хотів ліпити, але вони сплющились.

Він засмучено дивився на невдалу фігурку.
 

* * *

На конкурс учнів музичних шкіл міста Наталя Петрівна погодилась іти неохоче. Вмовила сестра.

- Наталко, будь ласка, - просила вона. - На ці конкурси й так ніхто не ходить, крім родичів. Зал порожній. А дітям для натхнення потрібні глядачі. Настрій зовсім інший виходить.

Те, що племінник Сашко займається музикою, вона, звичайно, знала. Але їздити на всі ці конкурси та виступи не хотіла.

У Сашка є батьки, бабусі, дідусі, які обожнюють такі заходи. Її дратувало, що Сашком постійно хизуються, як дресированою мавпочкою. Наталя Петрівна бачила, що самому хлопчику це не дуже подобається. Але Сашко звик робити все на совість, тому призи та кубки постійно з'являлися у їхньому домі.

Ось і зараз Наталя терпляче слухала великих та малих майбутніх музикантів, мріючи, аби конкурс швидше закінчився. Сашко, як на зло, виступав у самому кінці.

Раптом серед членів журі виникла якась метушня.

- П'ять років? - зацікавився голова. - І яка ж музична школа? Не школа?

До столу підійшов високий елегантний чоловік з сивиною у пишних темних волоссях і, нахилившись, почав щось говорити.

- Добре, Михайло Петрович. Я зрозумів, - голова журі ще раз перевірив списки і викликав. – Скрипаль Роман. Викладач Михайло Петрович Польовий.

Почувши знайоме прізвище, Наталя Петрівна занепокоїлася.

На сцену з маленькою скрипкою вийшов найпроблемніший вихованець її групи. Так, це він! А ось і мама, стоїть поруч зі сценою у кутку. Наталю вона відразу і не помітила. Скрипаль... А вона навіть не знала, що цей дивний хлопчик займається музикою.

Рома почав грати. Він грав чисто, і Наталя Петрівна здивувалася, як впевнено хлопчик тримає скрипку. Але раптом в якийсь момент музика полилася в зал, і їй здалося, що кудись зникли сірі стіни, гори одягу, складеного на стільцях у залі. Навколо відчувалося щось легке і вільне, що закружляло в невидимому танку. Мелодія ще тяглася, але в залі вже аплодували. Не так, ліниво і чергово, як у попередніх випадках, а жваво і зацікавлено. Роман стояв і посміхався тією самою своєю усмішкою, яка зазвичай так дратувала Наталю Петрівку.

- Романе, - звернувся до хлопчика голова журі, - скажи, а що ти зіграв зараз, у самому кінці?

- Це імпровізація, - впевнено вимовив Рома, не перестаючи посміхатися.

- Тебе Михайло Іванович навчив грати цю мелодію?

- Ні, я сам, - хлопчик трохи збентежився. - Ця музика про те, як літають листя в парку. А один, він не може літати, тому що в ньому заснула божа корівка. Я сам це бачив, восени.

- Друзі, - поруч з хлопчиком став його вчитель. Він притягнув до себе дитину і Ромка довірливо притулився до його надійної руки. - Рома ще дуже маленький, але вже сам складає музику. Це його перший виступ. Тому прошу вас підтримати мого учня. Вам же сподобалося, як він грав.

- Сподобалося! Молодець! - долинуло з зали.

- Нагадайте, Михайле Івановичу, скільки ви займаєтеся з хлопчиком? - запитав голова.

- Трохи менше року, - пояснив Михайло Іванович. - Можна сказати, тільки освоїли ази...

- Це неймовірно! - члени журі перезирнулися. А молода дівчина, сидяча на краю, раптово попросила. - А зіграй, будь ласка, ще, Романе. Зможеш?

Ромка невпевнено подивився на свого вчителя.

- Грай, малюк, – Польовий погладив його по голові. - Те, що тобі зараз хочеться.

- Добре, - легко погодився хлопчик. - Тоді я буду грати про дощ.

Наталя Петрівна слухала, як падають прозорі краплі, розбиваючись об скло, як тонуть вони в величезних сірих калюжах і не можуть зупинити свій ритмічний сумний танець. Вона раптом чомусь згадала неладного кота Дімки з "перевернутою душею" і їй стало не по собі.

- Наталю, ти чого? - сестра дивилася на неї злякано і нерозуміючи. - Сталося щось? Ти чого плачеш?

- Нічого. Просто музика. І хлопчик такий... Талановитий…

Однажды зашла со своей 8-летней дочерью в магазин. И попались мне на глаза презервативы. А их надо было мне. Стараясь не упоминать названия этих штучек распрашивала продавщицу о цене и потребительских качествах сего товара. Дочь вертелась неподалеку, не обращая внимания на мои распросы. Но когда мы сели в машину, она как бы между прочим и спрашивает:
- Мама, а зачем тебе презервативы?
Я чуть не поперхнулась, а муж, он более спокоен и говорит:
- Это, доченька, в медицинских, мол целях.
Она: да ладно, знаю я...
Тут я начинаю тихо ржать, и мне становится безумно интересно что же она может знать.
- Ну и? - спрашиваю я.
Дочь отвечает:
- Это мужикам на письку одевать, когда они целуются.
Муж чуть не выпустил руль от смеха.
- А для чего???
Послышался тяжкий вздох, видно познания на этом и закончились.

Было это в 1986 году, когда в 9-ых классах ввели курс "Этика и психология семейной жизни". Уроки были замечательные - училка трепалась, оценки не ставили только время от времени проводили анонимные тесты. Так вот на одном из уроков наша географичка, которой поручили вести сей важный предмет учит девушек, как важно приучать мужа к домашнему труду. Типа, ввинти лампочку - я не дотянусь, отожми белье - мне тяжело, включи стиральную машину - я ее боюсь ...."
В этот момент с последней парты голос одноклассника "Я сам ее боюсь!!!"

Эту историю мне рассказал мой отец, свидетелем которой он был...
Дело было зимой. В троллейбусе сидит женщина вся в мехах, а сзади нее на соседнем сиденье расположилась молодая мамаша с
двумя малолетними детьми - погодками.
К слову сказать у "меховой" дамы к шапке (меховой же) приделан хвост. И вот один из детей заинтересовался этим хвостом и своим звонким
голоском спрашивает у мамы (на весь троллейбус):
- Мама, а почему у тети из головы хвост растет?
Пока мама думала, что ответить первому, второй, тот что по старше таким же звонким голоском отвечает:
- Чего тут думать!!! Там где хвост, там и ж@па"!

Оксана (3 года) смотрит мультфильм "Красавица и Чудовище", я (мама) сижу
рядом и пытаюсь накормить ее яблоком:
- Оксана, скушай яблочко и вырастишь такая же красивая, как "Красавица".
На что мне ребенок отвечает: Мама, а ты что в детстве яблок не ела?
Я упала................. :)

Рассказал один приятель:
Едy недавнo в маpшpyтке.
У "Кoсмoса" вхoдит папаша с тpёхлетним (на вид) дитёнкoм.
Кpyпный такoй дядечка.
Мальчyган pядoм с ним выглядит вooбще кpoхoй.
Папа yсаживается pядoм сo мнoй, пpистpаивает малыша на кoленках.
Едем все дальше.
Малец спoкoйный такoй, pазглядывает салoн, пассажиpoв, меня...
Вдpyг папа спpашивает егo:
(П) -- Игopёк, какoгo цвета y дяди кypтка?
(М, внимательнo глядя на меня) -- Чёлнава.
(П) -- А y тёти сyмка какoгo цвета?
(М, вoззpившись на тётю) -- Белава.
(П) -- А y дяди бoтинки?
Мoлчание...
(П) -- Hy чегo? Hе знаешь, чтo ли?
(М, yдивлённo) -- Чивo батинки?
(П) -- У дяди?
(М, дoлгo pазглядывая папy) -- Батинки? (пoглядев на мoи нoги) -- Какии батинки?? У дяди класoвки!
(П, пoпеpхнyвшись) -- Какoгo oни цвета?
(М, oчень недoвoльнo) -- Ты чивo как малинький?! Лазнацветнаи ани. И пилистань, пажалyста, задавать глyпаи ваплoсы!!
(П, натypальнo oбалдев) -- Я пpoвеpяю, знаешь ли ты цвета...
(М, pаздpажённo) -- Ты миня ищё писать паyчи. В машлyтке...
Тyт я не выдеpживаю и пpыскаю сo смеха. Извиняюсь, кoнечнo.
(М, yдивлённo глядя на меня) -- Дядя, чивo ты смиёся?
Тyт папа начинает ёpзать. И дёpгать малыша за pyкав.
(Я, oчень вежливo и сеpьёзнo) -- Извините, мoлoдoй челoвек. Я не хoтел Вас oбидеть.
(М, недoвoльнo) -- Папа! Пилистань миня дёлгать! Ты чивo, в самам дели?
(М, oбpащаясь кo мне) -- Дядя! Я ищё малинький! Hизя миня выкать!
Тyт я yже натypальнo yмиpаю сo смехy. Пpихoдится oпять извиняться.
(Я) -- Ладнo, малыш, извини, я бoльше не бyдy...
Тyт папа чтo-тo шепчет на yхo сынy. Тoт внимательнo смoтpит на папy и вдpyг выдаёт...
(М) -- Чивo "пилистань"? Мне нипанятна. И ни мишай, пажалyста, мне
лазгаваливать с дядий!...
(М, oбpащаясь кo мне, oчень стpoгo) -- Смех биспличины плиснак дyлачины. Hам васпитатильница так гавалит...
Тyт yмиpать сo смехy вместе сo мнoй начинает yже весь салoн... Какая-тo тётка, сидящая пoзади нас, гoвopит, yтиpая слёзы...
(Т) -- Какoй oбщительный и pазвитый не пo гoдам pебёнoк!
Пoсле этих слoв бедный папаша (с егo пoчти двyмя метpами poстy и всеми килoгpаммами весy) пытается выйти из салoна... Ho не тyт-тo былo!
(М, yхватив oгpoмнoгo папy за вopoтник, на весь салoн) -- Папа! Эта ни наша астанoфка! Ты штo, забыл?! Hам мамy нада всличать!!!
Бедняга папаша сoвсем pастеpялся...
(П, жалoбнo-пpoсительнo) -- Сына, нy пoжалyйста! Мы едем дальше, нo ты немнoгo пoмoлчишь, ладнo?
(М, великoдyшнo) -- Халашo, папа! Ho ты жи сам пелвый начал!..
Салoн пpoдoлжает пoмиpать сo смехy, а бедoлага-папа, накoнец, нахoдит выхoд из пoлoжения -- садится и, кpепкo пpижимая к себе oбщительнoгo сынишкy, чтo-тo тихo шепчет малышy на yхo... Дoлгo шепчет... Малыш внимательнo слyшает -- нy ещё бы не слyшал, так кpепкo стиснyтый таким-тo гpoмилoй... А кoгда папа
oслабляет свoю железнyю хваткy, pебёнoк вдpyг выдаёт...
(М, в некoтopoй задyмчивoсти) -- А y Миши сислёнка есь! Вoт емy халашo -- папа на лyках ни ивo делжит, y папы лyки делам заняты...
Hаpoд yже в натypальнoм тpансе... Пoхoже, мнoгие пpoехали свoю oстанoвкy...
И тyт мальчyган выдаёт такoе, пoсле чегo маpшpyтка oстанавливается --вoдитель пoпpoстy не мoжет пpoдoлжать движение, истеpика же натypальная...
(М, вспoмнив чтo-тo важнoе) -- Папа! А давай мы завидём сислёнкy? Или блатишкy? Ты бyдишь ивo на лyках делжать и васпитывать... А я бyдy с ним иглать и спакoйна ехать в машлyтке...

Молодая маманя приводит из садика ребенка.
Пока накормила, напоила устала просто ужасно, соответственно прилегла отдохнуть, подходит её чадо со словами: "Мамочка я тебе стишок расскажу, только ты хлопай." Мамуля, подумав быстрее отвяжется, начинает хлопать. Сынуля встает на табуретку и произносит:
Задолбали комары,
Задолбали мошки
И какой-то п..з
Хлопает в ладошки...
Можно себе представить органы зрения мамочки.

Моя близкая подруга рассказала мне одну историю из ее детства.
Однажды, когда родители ушли из дома, оставив ее одну, девочка нашла спички и начала с ними забавляться. А спички детям не игрушка! - и в результате своих манипуляций, выжгла на занавеске дырку, со всех сторон окруженную черными подпалинами. Ребенок долго думал, как сделать так, чтобы родители ничего не заметили, в результате чего взяла ножницы и аккуратно вырезала это место...

На днях одна знакомая вдруг заметила, что ее 5 летний сын сидит с книжкой и что-то бормочит. Прислушавшись к бормотанию и сверив с текстом ей открылась страшная истина: ее сын умеет читать!!! Представьте дикий вопль знакомой, выбежавший на крик муж, и его удивление, ибо и он не знал о скрытых талантах сынули. Все бы ничего, если бы не продолжение. На следующий день они приходят к нам в гости, и думая что умение читать это что-то типа рефлекса, который проявляется со временем, советуют нам проверить нашу дочь. А вдруг, говорят, и она УЖЕ умеет читать. :-)))

Маленькая дочка моего друга долго пытала меня на предмет "Какой есть цвет на букву "Ф"?" Перебрал все варианты, сдался... Вы не поверите, есть - Фклеточку!!!!! ;)))