* * *

У вас дуже нерозвинена дитина… І ні до чого нездатна… - Наталя Петрівна висловлювала Зоряні всі свої претензії стосовно розвитку Ромки з таким виглядом, що їй хотілося провалитися скрізь землю. А Ромчик стояв поруч і усміхався. Усміхався світло і радісно. Він був радий тому, що Зоряна прийшла за ним сьогодні раніше.

- Одягайся, - попросила вона.

- Ага, - кивнув син і взув черевики не на ту ногу.

- Ну, ось. Треба ще щось говорити, - Наталя Петрівна знизала головою і пішла в групу.

- Ром.., - Зоряна кивнула на черевики.

Він розсміявся і взув їх правильно.

- А по-іншому було веселіше, - зітхнув Ромка. - Носами в різні боки. Я був наче Чарлі Чаплін.

- Ти чому відмовився робити аплікацію разом з усіма? Наталя Петрівна каже, що ти просидів все заняття над чистим аркушем.

- Ножиці виявились тупими і вирізав я якось погано. А аркуш був такий чистий, гарний. Мені шкода було його псувати. Мамо, хочеш вдома разом подивимося, який гарний білий аркуш?

Зорян зітхнула. Пологи були важкими.

- У нього ураження мозку, - казали їй лікарі. - Він може ніколи не заговорити і взагалі залишитися рослиною.

Вона плакала і від безвиході читала синові вірші Шевченка та Шекспіра, перемішуючи їх з дитячими чотирьох стрічними віршами Маршака і Барто, включала на телефоні Шуберта та Вівальді.

У сім місяців він ще погано тримав голову, а в одинадцять раптом пішов. У три роки сам читав дитячі книжки з великими літерами.

У пісочниці Ромка відходив убік від інших дітей. Безцільно копав пісок, тоді як інші малюки ліпили бабки.

- Ти покажи йому, як треба, - навчали Зоряну доброзичливі мами та бабусі.

Ромчик слухняно перевертав формочки, але одразу ж відкладав їх вбік.

- На якій глибині повинен бути підземний хід, щоб дорога над ним не провалилася? - питав він Зоряну, зариваючись у мокрий пісок маленькою ручкою. Зорянка не знала.

- Віддай його в садок, - казали всі. - Йому треба соціалізуватися.

Соціалізуватися у Роми виходило погано. Коли діти метушилися по ігровій, він стояв біля вікна.

- Романе, йди пограй з дітками, - лагідно казала йому няня.

- Там дощик ходить по калюжах, - відповідав він їй, показуючи пальчиком на круги від крапель. Це його сліди. У дощика багато ніжок, більше навіть, ніж у сороконіжки.

- Скрипаль, чому у твого кота очі нижче, ніж ніс? - вимогливо запитувала Наталя Петрівна, показуючи йому зразок роботи.

- У нього поганий настрій, - пояснював Ромка. - Йому сумно, і в душі все перевернуто.

- Ваш син не здатен виконувати елементарні дії, які в його віці всі діти виконують легко. Він навіть ложку тримати толком не вміє! Годувати його чи як?

- Ром, - дивлячись, як вправно син обіймається з ножем і виделкою, дивувалася Зоряна, - у садку кажуть, що ти не вмієш тримати ложку.

- Я подумав, - син опустив очі, - якщо всі вирішать, що я не вмію, то не доведеться їсти цей мерзенний суп. Мамо, він був такий несмачний, якби ти тільки могла уявити!
 

* * *

- Дядьку, ви неправильно зіграли. - Ромка підбіг до чоловіка, який грав на скрипці у парку. Зоряна не встигла втримати сина.

- Неправильно? - музикант опустив інструмент. - Можеш пояснити, чому?

- Там далі музика біжить вгору по сходинках, - хлопчик витягнув руку вгору. - А у вас вона наче спочатку прямо, потім трохи вгору, а потім стрибає вниз. Це неправильно!

- А ти взагалі знаєш цю мелодію?

- Знаю. Мама мені вмикала.

- А що таке імпровізація знаєш?

- Ні.

- Це коли в щось добре знайоме, людина вносить своє, змінює звичне. Розумієш?

- Розумію, - кивнув Рома. - Ви зробили імпровізацію.

Незнайоме слово він вимовив з трудом і сам розсміявся над своєю незграбністю. Посміхнувся і чоловік.

- Мамо, можна я пограю? - Хлопчик показав на купу жовтого та помаранчевого осіннього листя.

- Пограй, - погодилася Зоряна. І звернулася до музиканта. - Ви пробачте його. Зазвичай він так себе не поводить.

- За що мені пробачати вашого хлопчика? - Здивувався той. - Він займається музикою? В музичній школі? Або з викладачем?

- Та ні, - заколихала головою Зоряна. - Ми ніколи про це не думали. Та й малий він ще.

- У хлопчика абсолютний слух. Це треба розвивати якомога раніше. Він може досягти багато чого. В Японії, наприклад, зараз практикують навчання з двох років, уявляєте! Так що до п'яти років дитина вже здатна зіграти на скрипці власну імпровізацію.

- Не знаю, - Зоряна знизала плечима. - Може пізніше. Поки у нас якось не складається з дитячими колективами.

- Можна займатися індивідуально. Хочете, я візьмуся?

- Ви вчитель?

- Не зовсім. Колись грав в оркестрі, потім трохи викладав. Сольна кар'єра не склалася. Сюди виходжу грати так, для власного задоволення. Я, правда, ніколи не працював з такими маленькими, але з вашим сином займався б з радістю. Він дуже незвичайний хлопчик.

- Так, незвичайний. У садочку мене все час сварять через цю незвичайність… - Зоряна замовкла. - Вибачте, вирвалося.

- Нічого. У нас не люблять тих, хто відрізняється від інших. Такі люди всіх дратують. Так що щодо занять? Спробуємо?

- Це, напевно, дорого?

- Вам мої заняття нічого не будуть коштувати. Хіба що доведеться витрачати свій час. Як звати вашого синочка?

- Роман.

- Роман ще маленький. І краще, якщо Ви під час наших занять будете поруч.

- Ромчику, ти хочеш займатися музикою? - Зоряна покликала сина. - Грати, як дядько?

- Хочу, - син радісно кивнув.

- Ром, будеш приходити з мамою до мене на урок?

- На справжній урок? - здивувався хлопчик.

- На найсправжнісінький.

- Буду.

- Тоді запам'ятай: мене звати Михайло Іванович. Нам знадобиться нотний зошит і звичайний олівець. Будемо водночас вчити ноти.

- А скрипка? - зненацька спитала Зоряна.

- Не хвилюйтеся, я підберу Ромі інструмент. Така можливість у мене є. Там потрібен певний розмір.

Ромка тим часом крутив у руках кленовий лист, потертий і трохи закручений.

- Я візьму його з собою, - оголосив він.

- Ром, але він зовсім не гарний, - Зоряна показала на купу листя, з якими нещодавно грав син. - Дивись, яке яскраве листя там є. Можна цілий букет зібрати. А ти цей обрав. Чому?

- Мені його шкода, - тихо відповів хлопчик. - Він, як старенький дідусь, дивись, схилився. А ще він дуже добрий.

Ромка перевернув лист і Зоряна побачила під сухим закрученим краєм сплячу божу корівку.

- Він її укрив, бачиш? Щоб дощ не змочив.

Михайло Іванович задумливо подивився на хлопчика і лагідно погладив його по голові.

- Лають, кажеш, за незвичайність? Дурні люди. Не бачать під носом таке диво. Куди котиться світ?..
 

* * *

Зоряна з Ромкою почали ходити на заняття. Спочатку їй здавалося, що у сина зовсім нічого не виходить, але Михайло Іванович, навпаки, був задоволений і завжди хвалив хлопчика. Поступово, Зоряна почала чути у какофонії скрипкових звуків цілком впізнавані мелодії. Іноді Рома грав щось, чого вона раніше не чула.

- Що це? - запитувала вона.

- Ваш син намагається скласти музику, - задоволено повідомляв Михайло Іванович. - І, знаєте, у нього непогано виходить.

У садочку ж усе залишалося по-старому. Приходячи за сином, Зоряна вислуховувала чергові зауваження і поради звернутися до хорошого психолога.

- У нього жахливо розвинена дрібна моторика, - Зоряна дивилася на листочок з нерівним рядом паличок. - А це? Всі діти ліпили їжачка. Що ліпив Рома, незрозуміло.

"Чому ж незрозуміло?" - думала вона. - "Просто замість кількох товстих голок, як на зразку, Ромчик наліпив багато тонких".

- Мамо, - ніби підтверджуючи її думки, пояснив Рома - у дорослого їжака близько шести тисяч голок. А ще вони тонкі. Я так і хотів ліпити, але вони сплющились.

Він засмучено дивився на невдалу фігурку.
 

* * *

На конкурс учнів музичних шкіл міста Наталя Петрівна погодилась іти неохоче. Вмовила сестра.

- Наталко, будь ласка, - просила вона. - На ці конкурси й так ніхто не ходить, крім родичів. Зал порожній. А дітям для натхнення потрібні глядачі. Настрій зовсім інший виходить.

Те, що племінник Сашко займається музикою, вона, звичайно, знала. Але їздити на всі ці конкурси та виступи не хотіла.

У Сашка є батьки, бабусі, дідусі, які обожнюють такі заходи. Її дратувало, що Сашком постійно хизуються, як дресированою мавпочкою. Наталя Петрівна бачила, що самому хлопчику це не дуже подобається. Але Сашко звик робити все на совість, тому призи та кубки постійно з'являлися у їхньому домі.

Ось і зараз Наталя терпляче слухала великих та малих майбутніх музикантів, мріючи, аби конкурс швидше закінчився. Сашко, як на зло, виступав у самому кінці.

Раптом серед членів журі виникла якась метушня.

- П'ять років? - зацікавився голова. - І яка ж музична школа? Не школа?

До столу підійшов високий елегантний чоловік з сивиною у пишних темних волоссях і, нахилившись, почав щось говорити.

- Добре, Михайло Петрович. Я зрозумів, - голова журі ще раз перевірив списки і викликав. – Скрипаль Роман. Викладач Михайло Петрович Польовий.

Почувши знайоме прізвище, Наталя Петрівна занепокоїлася.

На сцену з маленькою скрипкою вийшов найпроблемніший вихованець її групи. Так, це він! А ось і мама, стоїть поруч зі сценою у кутку. Наталю вона відразу і не помітила. Скрипаль... А вона навіть не знала, що цей дивний хлопчик займається музикою.

Рома почав грати. Він грав чисто, і Наталя Петрівна здивувалася, як впевнено хлопчик тримає скрипку. Але раптом в якийсь момент музика полилася в зал, і їй здалося, що кудись зникли сірі стіни, гори одягу, складеного на стільцях у залі. Навколо відчувалося щось легке і вільне, що закружляло в невидимому танку. Мелодія ще тяглася, але в залі вже аплодували. Не так, ліниво і чергово, як у попередніх випадках, а жваво і зацікавлено. Роман стояв і посміхався тією самою своєю усмішкою, яка зазвичай так дратувала Наталю Петрівку.

- Романе, - звернувся до хлопчика голова журі, - скажи, а що ти зіграв зараз, у самому кінці?

- Це імпровізація, - впевнено вимовив Рома, не перестаючи посміхатися.

- Тебе Михайло Іванович навчив грати цю мелодію?

- Ні, я сам, - хлопчик трохи збентежився. - Ця музика про те, як літають листя в парку. А один, він не може літати, тому що в ньому заснула божа корівка. Я сам це бачив, восени.

- Друзі, - поруч з хлопчиком став його вчитель. Він притягнув до себе дитину і Ромка довірливо притулився до його надійної руки. - Рома ще дуже маленький, але вже сам складає музику. Це його перший виступ. Тому прошу вас підтримати мого учня. Вам же сподобалося, як він грав.

- Сподобалося! Молодець! - долинуло з зали.

- Нагадайте, Михайле Івановичу, скільки ви займаєтеся з хлопчиком? - запитав голова.

- Трохи менше року, - пояснив Михайло Іванович. - Можна сказати, тільки освоїли ази...

- Це неймовірно! - члени журі перезирнулися. А молода дівчина, сидяча на краю, раптово попросила. - А зіграй, будь ласка, ще, Романе. Зможеш?

Ромка невпевнено подивився на свого вчителя.

- Грай, малюк, – Польовий погладив його по голові. - Те, що тобі зараз хочеться.

- Добре, - легко погодився хлопчик. - Тоді я буду грати про дощ.

Наталя Петрівна слухала, як падають прозорі краплі, розбиваючись об скло, як тонуть вони в величезних сірих калюжах і не можуть зупинити свій ритмічний сумний танець. Вона раптом чомусь згадала неладного кота Дімки з "перевернутою душею" і їй стало не по собі.

- Наталю, ти чого? - сестра дивилася на неї злякано і нерозуміючи. - Сталося щось? Ти чого плачеш?

- Нічого. Просто музика. І хлопчик такий... Талановитий…

Смерть постукала в двері, і вони безшумно відчинилися. У будинку було темно, лише в дальній кімнаті світилося світло. Смерть полегшено зітхнула — нарешті вона виконає свою роботу. Вона пливла над підлогою та підлетіла до ліжка.

— Ти спізнилася! — лунає незадоволений голос ззаду.

Смерть озирнулася. Та, за ким вона прийшла, сиділа у кріслі, одягнена, ніби на бал.

— Чому не в ліжку? — невдоволено мурмотіла безноса, — всі порядні люди давно сплять.

Жінка усміхнулася.

— Чекала на тебе. Не гоже зустрічати довгоочікувану гостю, валяючись під ковдрою.

— Це я-то у тебе довгоочікувана! — виламувала ображена Смерть, — Я ж ганяюся за тобою вже кілька місяців! А ти ані хвилини не можеш посидіти спокійно на місці! Що не прийду — тебе немає вдома! То на виставку, то в театр уїхала. Одного разу до півночі тебе чекала, як дурень, а ти, виявляється, до ранку на якусь гулянку втекла! Не соромно в такому віці!

— Соромно, — каялася жінка, — але я не могла пропустити. Там було так весело! Зібралися старі друзі, ми сміялися, веселилися, згадували минуле...

— Нічого, що це були поминки за твоєю найкращою подругою? — їдко уточнила гостя.

— Так що, тепер плакати, що лі? — усміхнулася господиня. — Покійна подруга терпіти не могла сльози — від них псується шкіра обличчя.

— Все мало бути не так! Ти мала прийти з похорон, відчути себе погано, прилечи на ліжко. Я б прийшла, забрала тебе, все було б чинно і благопристойно! Я з'явилася вчасно, хвилювалася, а ти в цей час веселилася на поминках!

— Вибач, — зітхнула жінка

— Я через тебе вибилася з графіку! А я вже сама не молоденька! І у мене, між іншим, теж нерви!

— Хочеш чаю? — це питання вибило Смерть з колії.

— Що? — перепитала вона

— Чаю! Ромашкового, сама збирала! І ось торт, домашньої випічки! Частуйся! До речі, наллю тобі трохи коньяку? Дуже заспокоює нерви.

Смерть намагалася чинити опір

— Я не можу, я на роботі не п'ю, — але жінка відмахнулася:

— Не можна так себе заганяти! Ти на себе в дзеркало дивилася? На обличчі явні сліди перевтоми!

Смерть взагалі ніколи не дивилася на себе в дзеркало — тому що це не доставляло їй ніякого задоволення.

— Треба себе берегти! Релаксувати іноді, — продовжувала наставляти господиня, підливаючи чогось тягучого в маленьку рюмочку, — ти ж все-таки жінка. На масажик сходи, щоб тобі твої кісточки розмили, ванни приймай. Да і для душі… Слухай, а ти нікуди зараз не поспішаєш?, -раптово вигукнула вона

Розм'якшена під дією напою, Смерть пробурмотала, що до ранку абсолютно вільна.

— Тоді поїхали зі мною! Погуляємо наостанок. Я такий клуб знаю — там до ранку абсолютно чарівний джаз грають…

…Вранці, ледве пересуваючи ноги, гудячі від божевільних танців, підтримуючи одна одну, Смерть і жінка ввалилися в кімнату.

— Фух, в житті так не танцювала! — жінка впала в кресло, — може, хоч після смерти відпочину. Ну що, пішли?

— Обломишся! — мстительно відповіла їй Смерть, плюхаючись в інше кресло. — Топати тобі ще цими ногами досить довго. — У відповідь на підняту бровь, пояснила — У мене графік! А ти мене знову зовсім вибила з нього. Так що почекаєш мене, потерпиш. Потопала я за більш дисциплінованими кандидатами в покійники…

Она важко піднялася, поправила перед дзеркалом плащ і взяла, забуту з вечора косу. У самого порога обернулася.

— Наступного разу я прийду абсолютно несподівано, одного разу, пізно ввечері… Коли, кажеш, в тому клубі знову грає оркестр?

Притча про чотири свічки

Ця історія займе лише хвилину для прочитання, але її мудрість залишиться з вами на все життя.

Чотири свічки спокійно горіли, повільно танучи від полум'я. Настала така тиша, що можна було почути їхню розмову.

Перша свічка лагідно заявила:

- Мене звати Спокій. На жаль, люди не вміють цінувати мене, і мені, здається, доведеться згаснути.

Її світло одразу згасло.

Друга свічка тихо сказала:

- Моє ім'я - Віра. Мене, здається, забули. Люди відвернулися від мене, не бачачи в мені сенсу.

І вітерець одразу забрав її світло.

Третя свічка зі смутком у голосі сказала:

- Я названа Любов'ю. Я більше не можу горіти. Люди ігнорують моє існування, вони забувають про тих, хто любить їх, і про своїх близьких.

І вона згасла у темряві.

Раптом до кімнати увірвався дитина і, побачивши три згаслі свічки, у переляку закричала:

- Чому ви згасли? Вам потрібно горіти! Я боюся темряви!

Тоді четверта свічка промовила:

- Не бійся і не сумуй. Доки я горю, ми завжди можемо знову запалити інші свічки. Адже я - НАДІЯ.

Тож нехай полум'я Надії завжди палає у наших душах!

Одна подруга пришла к другой жаловаться на парня, который ей нравиться.
- Он не обращает на меня внимание, никогда не заговорит со мной первым. Но я же вижу, что нравлюсь ему! Почему он избегает меня?
- Потому что ты очень красива и очень женственна!
- Разве в этом есть чо-то плохое?
- Нет, это не плохо, это просто замечательно. Но у него нет столько мужества...

Мои дочь и зять бегают по утрам, хотя в Челябинске покурить и то полезнее, чем дышать "свежим" воздухом. А дочь решила убрать что-то лишнее дополнительными мерами. Хотя что она смогла найти лишнее (50 кг, 42 размер) большой вопрос.
В общем намазалась какой-то разогревающей мазью, мотанула пленку и бегом. Начиналось как всегда — мужчины вперед, девочки догоняют. Но потом жгучее средство вызвало усиленное потоотделение, пленка начала сползать, и была "зажевана" попой. И тут стало ясно, что в роду у нас были лошади или даже кенгуру. Попытки зятя догнать были обречены на провал, здесь и мастер спорта рыдал бы от зависти. Забег с прыжками закончился водными процедурами. Вот такое бодрое утро получилось.
А я все думаю, нашим спортсменам не пора ли вернуться к "народным" средствам: скипид@р в ж. . т. е. между ягодицами и анализами крови не выявишь и к рекордам стимулирует.

Поехала с сыном в больницу, а после мне нужно было ехать сразу на учебу. Времени впритык. Попросила своего папу забрать ребенка на остановке и захватить тысячу, чтобы купить лекарство. Автобус подъезжает к нашей остановке, я, не выходя из него, передаю ребенка папе, он мне тысячу рублей, и я сажусь обратно. Не знаю, что подумали пассажиры, но меня эта ситуация повеселила).

У отца самая обычная «Десятка». Многие мужчины знают, что это за машина, и сколько она живет. Утром сигнализация долго и упорно пищала. Дети начали кричать: "Папа, машину угоняют". Но его спокойствие всех поразило. Он сказал лишь: "Если у них получится ее завести, то я отдам ее просто так". Спустя время он все-таки решил проверить машину. Вернувшись домой, изрек: "Ну, как всегда, даже на эвакуаторе не угнали".