Звоню крестнице ей 3года и 4 месяца: Как твои дела?
-А мне елку купили! только одну,а я хотела две:(
Я офигиваю:-А зачем тебе две?
-А хочу чтобы лес был!
Так что,товарищи,два-это куча:))

Сидим мы значит с женой и читаем свежие истории, дошли мы до до девочки в ванной и мамы с писей и тут вспомнили, что нашу Лизу
совсем не слышно. А надо сказать, что когда она затихает, то делает какую-нибудь шкоду.И вот жена кричит в соседнию комнату "Лиза, ты что делаешь?!" Ответ был чётким лакконичным- "Что хочу, то и делаю!"" Нашей Лизе 4 года.

Дети-цветы нашей жизни!
Рассказываю со слов моей подруги- очевидца данной истории.
Дело было под конец поминок, когда почти все приглашенные уже разошлись, и вернулся маленький мальчик (3года), которого родители на время застолья отправляли к соседям. А ребенок, естественно, понимает что без него тут что-то происходило, исследует обстановку, засунув руки в карманы, ходит по комнатам с серьезным лицом (он у них вообще любит изображать взрослого - папе подражает!).
И тут к нему начинает приставать засидевшаяся бабулька - дальняя родня покойного:
-Ой, какой хороший мальчик, а как его зовут?
Пацан ее полностью игнорирует, но она не унимается и продолжает выведовать его имя. Так продолжается какое-то время: бабулька пристает с вопросом, а он ходит с важным видом задрав нос, руки в карманах (как будто ее не слышит и думает о чем-то серьезном)
И тут она уже в сотый раз задает вопрос о его имени и мальчик выдает:
-"Козел вонючий!"
Вопросов больше не возникало! :))))))))

Участвующие лица:
1. Вика. год и 7 мес.
2. Даша 13 лет
3. Тимоша 11 лет.
Достала Вика из пакета с игрушками динозаврика.
Даша - Вика, это динозавр. Скажи - Ди-но-завр
Тимоша - Она еще ЭНЦИКЛОПЕДИЯ не говорит, а ты Динозавр....

Тётка моя рассказала. Ехала она в трамвае со своим сыным лет 3 (с братцем моим двоюродным). Тот, сидя на коленях, что-то громко, на весь трамвай, рассказывает. Тётка наклоняется к нему и говорит :"Павлик, говори шёпотом". Малой вскакивает к окну " ГДЕ ЖОПА???". Пришлось выйти на ближайшей остановке...:)

Читал однажды анекдот в инете (наверное помните), лучше расскажу, чтоб уже в курсе от начала и до конца.
Училка спрашивает класс, -назовите мне слова которые заканчиваются на -ЦА?
Машенька. -Учительница.
-Молодец Машенька, 5.
Петенька. -Воспитательница.
-Молодец Петенька, 5.
Вовочка. - Корова залезла на забор.
_а где здесь _ЦА?
- А щас как ебан""ся.
Значит был я дома, а ко мне в гости приехал брат двоюродный лет12 ему.
Он парень не по годам смышленный. Когда мы были одни, рассказал я ему эту басню, ну малый поржал. Прошло короче.
И вот на следующий день захожу я на кухню, а там моя мама и брательник этот. Оказывается решил он ей этот анекдот рассказать. Ну стало мне интересно, как он концовку рассказывать будет. Короче я жду, тот рассказывает, причем самозабвенно так, по нем видно, что забыл что концовка матерная. А у меня мама ну знает эти слова, но женщина примерная и не любит их, да и не принято в семье это (я в стенах дома тоже ни-ни, а за пределами ой-ой). Значит малый рассказывает, ей интересно дохолит ло этого момента и глаза аж округлились, тетя ведь да и неудобно, но быстро справился и продолжает%
Вовочка. - Корова залезла на забор.
_а где здесь _ЦА?
- А щас как упадет.
И тут уже мама заинтересованно спрашивает, - а дествительно где здесь -ЦА?
Он%- А НЕ ПОЛУЧИЛОСЬ У НЕЕ
p.s. Я просто сполз со стула.

В который раз объясняю дочке родовые окончания: "Папа мужчина, он пришел, а мама женщина, она пришла, и Юля тоже женщина, она пришла".
Юлька опять говорит:
- Папа пришла с работы, - и тут же поправляется, - папа пришел, он уже мужчина.

Hадо похвастаться. Меня пеpвый pаз выгнали из класса:
Учитель: - Дети ! Ленин был замечательным и талантливым pебенком, он наyчился читать в четыpе года !
Я:( наивная детская дyша ) - А я в тpи с половиной.
Пpосто надоело мне мамy yпpашивать что-бы почитала сказкy :) Яpкое воспоминание - я на гоpшке и с огpомной книгой стихов Агнии Баpто.

Известно, что маленькие дети очень любят смотреть рекламу по телевизору - картинки яркие, красочные, музыка веселая, повторяется по нескольку раз. Двух-с-половиной-летняя дочка моей приятельницы не была исключением и кучу роликов помнила просто наизусть. Так вот, едут как-то подруга с дочкой в автобусе, изрядно набитом. Приближается остановка, подруга встает с места, берет дочку на руки и начинает проталкиваться к выходу. Между тем, чадо, созерцая толпу сверху, вдруг громко заявляет:
-Как много народу! И хоть бы кто-нибудь подвинулся! И конечно мои критические дни!!!
И далее, строго по тексту.
А что вы думаете, народ подвинулся!

* * *

У вас дуже нерозвинена дитина… І ні до чого нездатна… - Наталя Петрівна висловлювала Зоряні всі свої претензії стосовно розвитку Ромки з таким виглядом, що їй хотілося провалитися скрізь землю. А Ромчик стояв поруч і усміхався. Усміхався світло і радісно. Він був радий тому, що Зоряна прийшла за ним сьогодні раніше.

- Одягайся, - попросила вона.

- Ага, - кивнув син і взув черевики не на ту ногу.

- Ну, ось. Треба ще щось говорити, - Наталя Петрівна знизала головою і пішла в групу.

- Ром.., - Зоряна кивнула на черевики.

Він розсміявся і взув їх правильно.

- А по-іншому було веселіше, - зітхнув Ромка. - Носами в різні боки. Я був наче Чарлі Чаплін.

- Ти чому відмовився робити аплікацію разом з усіма? Наталя Петрівна каже, що ти просидів все заняття над чистим аркушем.

- Ножиці виявились тупими і вирізав я якось погано. А аркуш був такий чистий, гарний. Мені шкода було його псувати. Мамо, хочеш вдома разом подивимося, який гарний білий аркуш?

Зорян зітхнула. Пологи були важкими.

- У нього ураження мозку, - казали їй лікарі. - Він може ніколи не заговорити і взагалі залишитися рослиною.

Вона плакала і від безвиході читала синові вірші Шевченка та Шекспіра, перемішуючи їх з дитячими чотирьох стрічними віршами Маршака і Барто, включала на телефоні Шуберта та Вівальді.

У сім місяців він ще погано тримав голову, а в одинадцять раптом пішов. У три роки сам читав дитячі книжки з великими літерами.

У пісочниці Ромка відходив убік від інших дітей. Безцільно копав пісок, тоді як інші малюки ліпили бабки.

- Ти покажи йому, як треба, - навчали Зоряну доброзичливі мами та бабусі.

Ромчик слухняно перевертав формочки, але одразу ж відкладав їх вбік.

- На якій глибині повинен бути підземний хід, щоб дорога над ним не провалилася? - питав він Зоряну, зариваючись у мокрий пісок маленькою ручкою. Зорянка не знала.

- Віддай його в садок, - казали всі. - Йому треба соціалізуватися.

Соціалізуватися у Роми виходило погано. Коли діти метушилися по ігровій, він стояв біля вікна.

- Романе, йди пограй з дітками, - лагідно казала йому няня.

- Там дощик ходить по калюжах, - відповідав він їй, показуючи пальчиком на круги від крапель. Це його сліди. У дощика багато ніжок, більше навіть, ніж у сороконіжки.

- Скрипаль, чому у твого кота очі нижче, ніж ніс? - вимогливо запитувала Наталя Петрівна, показуючи йому зразок роботи.

- У нього поганий настрій, - пояснював Ромка. - Йому сумно, і в душі все перевернуто.

- Ваш син не здатен виконувати елементарні дії, які в його віці всі діти виконують легко. Він навіть ложку тримати толком не вміє! Годувати його чи як?

- Ром, - дивлячись, як вправно син обіймається з ножем і виделкою, дивувалася Зоряна, - у садку кажуть, що ти не вмієш тримати ложку.

- Я подумав, - син опустив очі, - якщо всі вирішать, що я не вмію, то не доведеться їсти цей мерзенний суп. Мамо, він був такий несмачний, якби ти тільки могла уявити!
 

* * *

- Дядьку, ви неправильно зіграли. - Ромка підбіг до чоловіка, який грав на скрипці у парку. Зоряна не встигла втримати сина.

- Неправильно? - музикант опустив інструмент. - Можеш пояснити, чому?

- Там далі музика біжить вгору по сходинках, - хлопчик витягнув руку вгору. - А у вас вона наче спочатку прямо, потім трохи вгору, а потім стрибає вниз. Це неправильно!

- А ти взагалі знаєш цю мелодію?

- Знаю. Мама мені вмикала.

- А що таке імпровізація знаєш?

- Ні.

- Це коли в щось добре знайоме, людина вносить своє, змінює звичне. Розумієш?

- Розумію, - кивнув Рома. - Ви зробили імпровізацію.

Незнайоме слово він вимовив з трудом і сам розсміявся над своєю незграбністю. Посміхнувся і чоловік.

- Мамо, можна я пограю? - Хлопчик показав на купу жовтого та помаранчевого осіннього листя.

- Пограй, - погодилася Зоряна. І звернулася до музиканта. - Ви пробачте його. Зазвичай він так себе не поводить.

- За що мені пробачати вашого хлопчика? - Здивувався той. - Він займається музикою? В музичній школі? Або з викладачем?

- Та ні, - заколихала головою Зоряна. - Ми ніколи про це не думали. Та й малий він ще.

- У хлопчика абсолютний слух. Це треба розвивати якомога раніше. Він може досягти багато чого. В Японії, наприклад, зараз практикують навчання з двох років, уявляєте! Так що до п'яти років дитина вже здатна зіграти на скрипці власну імпровізацію.

- Не знаю, - Зоряна знизала плечима. - Може пізніше. Поки у нас якось не складається з дитячими колективами.

- Можна займатися індивідуально. Хочете, я візьмуся?

- Ви вчитель?

- Не зовсім. Колись грав в оркестрі, потім трохи викладав. Сольна кар'єра не склалася. Сюди виходжу грати так, для власного задоволення. Я, правда, ніколи не працював з такими маленькими, але з вашим сином займався б з радістю. Він дуже незвичайний хлопчик.

- Так, незвичайний. У садочку мене все час сварять через цю незвичайність… - Зоряна замовкла. - Вибачте, вирвалося.

- Нічого. У нас не люблять тих, хто відрізняється від інших. Такі люди всіх дратують. Так що щодо занять? Спробуємо?

- Це, напевно, дорого?

- Вам мої заняття нічого не будуть коштувати. Хіба що доведеться витрачати свій час. Як звати вашого синочка?

- Роман.

- Роман ще маленький. І краще, якщо Ви під час наших занять будете поруч.

- Ромчику, ти хочеш займатися музикою? - Зоряна покликала сина. - Грати, як дядько?

- Хочу, - син радісно кивнув.

- Ром, будеш приходити з мамою до мене на урок?

- На справжній урок? - здивувався хлопчик.

- На найсправжнісінький.

- Буду.

- Тоді запам'ятай: мене звати Михайло Іванович. Нам знадобиться нотний зошит і звичайний олівець. Будемо водночас вчити ноти.

- А скрипка? - зненацька спитала Зоряна.

- Не хвилюйтеся, я підберу Ромі інструмент. Така можливість у мене є. Там потрібен певний розмір.

Ромка тим часом крутив у руках кленовий лист, потертий і трохи закручений.

- Я візьму його з собою, - оголосив він.

- Ром, але він зовсім не гарний, - Зоряна показала на купу листя, з якими нещодавно грав син. - Дивись, яке яскраве листя там є. Можна цілий букет зібрати. А ти цей обрав. Чому?

- Мені його шкода, - тихо відповів хлопчик. - Він, як старенький дідусь, дивись, схилився. А ще він дуже добрий.

Ромка перевернув лист і Зоряна побачила під сухим закрученим краєм сплячу божу корівку.

- Він її укрив, бачиш? Щоб дощ не змочив.

Михайло Іванович задумливо подивився на хлопчика і лагідно погладив його по голові.

- Лають, кажеш, за незвичайність? Дурні люди. Не бачать під носом таке диво. Куди котиться світ?..
 

* * *

Зоряна з Ромкою почали ходити на заняття. Спочатку їй здавалося, що у сина зовсім нічого не виходить, але Михайло Іванович, навпаки, був задоволений і завжди хвалив хлопчика. Поступово, Зоряна почала чути у какофонії скрипкових звуків цілком впізнавані мелодії. Іноді Рома грав щось, чого вона раніше не чула.

- Що це? - запитувала вона.

- Ваш син намагається скласти музику, - задоволено повідомляв Михайло Іванович. - І, знаєте, у нього непогано виходить.

У садочку ж усе залишалося по-старому. Приходячи за сином, Зоряна вислуховувала чергові зауваження і поради звернутися до хорошого психолога.

- У нього жахливо розвинена дрібна моторика, - Зоряна дивилася на листочок з нерівним рядом паличок. - А це? Всі діти ліпили їжачка. Що ліпив Рома, незрозуміло.

"Чому ж незрозуміло?" - думала вона. - "Просто замість кількох товстих голок, як на зразку, Ромчик наліпив багато тонких".

- Мамо, - ніби підтверджуючи її думки, пояснив Рома - у дорослого їжака близько шести тисяч голок. А ще вони тонкі. Я так і хотів ліпити, але вони сплющились.

Він засмучено дивився на невдалу фігурку.
 

* * *

На конкурс учнів музичних шкіл міста Наталя Петрівна погодилась іти неохоче. Вмовила сестра.

- Наталко, будь ласка, - просила вона. - На ці конкурси й так ніхто не ходить, крім родичів. Зал порожній. А дітям для натхнення потрібні глядачі. Настрій зовсім інший виходить.

Те, що племінник Сашко займається музикою, вона, звичайно, знала. Але їздити на всі ці конкурси та виступи не хотіла.

У Сашка є батьки, бабусі, дідусі, які обожнюють такі заходи. Її дратувало, що Сашком постійно хизуються, як дресированою мавпочкою. Наталя Петрівна бачила, що самому хлопчику це не дуже подобається. Але Сашко звик робити все на совість, тому призи та кубки постійно з'являлися у їхньому домі.

Ось і зараз Наталя терпляче слухала великих та малих майбутніх музикантів, мріючи, аби конкурс швидше закінчився. Сашко, як на зло, виступав у самому кінці.

Раптом серед членів журі виникла якась метушня.

- П'ять років? - зацікавився голова. - І яка ж музична школа? Не школа?

До столу підійшов високий елегантний чоловік з сивиною у пишних темних волоссях і, нахилившись, почав щось говорити.

- Добре, Михайло Петрович. Я зрозумів, - голова журі ще раз перевірив списки і викликав. – Скрипаль Роман. Викладач Михайло Петрович Польовий.

Почувши знайоме прізвище, Наталя Петрівна занепокоїлася.

На сцену з маленькою скрипкою вийшов найпроблемніший вихованець її групи. Так, це він! А ось і мама, стоїть поруч зі сценою у кутку. Наталю вона відразу і не помітила. Скрипаль... А вона навіть не знала, що цей дивний хлопчик займається музикою.

Рома почав грати. Він грав чисто, і Наталя Петрівна здивувалася, як впевнено хлопчик тримає скрипку. Але раптом в якийсь момент музика полилася в зал, і їй здалося, що кудись зникли сірі стіни, гори одягу, складеного на стільцях у залі. Навколо відчувалося щось легке і вільне, що закружляло в невидимому танку. Мелодія ще тяглася, але в залі вже аплодували. Не так, ліниво і чергово, як у попередніх випадках, а жваво і зацікавлено. Роман стояв і посміхався тією самою своєю усмішкою, яка зазвичай так дратувала Наталю Петрівку.

- Романе, - звернувся до хлопчика голова журі, - скажи, а що ти зіграв зараз, у самому кінці?

- Це імпровізація, - впевнено вимовив Рома, не перестаючи посміхатися.

- Тебе Михайло Іванович навчив грати цю мелодію?

- Ні, я сам, - хлопчик трохи збентежився. - Ця музика про те, як літають листя в парку. А один, він не може літати, тому що в ньому заснула божа корівка. Я сам це бачив, восени.

- Друзі, - поруч з хлопчиком став його вчитель. Він притягнув до себе дитину і Ромка довірливо притулився до його надійної руки. - Рома ще дуже маленький, але вже сам складає музику. Це його перший виступ. Тому прошу вас підтримати мого учня. Вам же сподобалося, як він грав.

- Сподобалося! Молодець! - долинуло з зали.

- Нагадайте, Михайле Івановичу, скільки ви займаєтеся з хлопчиком? - запитав голова.

- Трохи менше року, - пояснив Михайло Іванович. - Можна сказати, тільки освоїли ази...

- Це неймовірно! - члени журі перезирнулися. А молода дівчина, сидяча на краю, раптово попросила. - А зіграй, будь ласка, ще, Романе. Зможеш?

Ромка невпевнено подивився на свого вчителя.

- Грай, малюк, – Польовий погладив його по голові. - Те, що тобі зараз хочеться.

- Добре, - легко погодився хлопчик. - Тоді я буду грати про дощ.

Наталя Петрівна слухала, як падають прозорі краплі, розбиваючись об скло, як тонуть вони в величезних сірих калюжах і не можуть зупинити свій ритмічний сумний танець. Вона раптом чомусь згадала неладного кота Дімки з "перевернутою душею" і їй стало не по собі.

- Наталю, ти чого? - сестра дивилася на неї злякано і нерозуміючи. - Сталося щось? Ти чого плачеш?

- Нічого. Просто музика. І хлопчик такий... Талановитий…